Олесь Гончар.

3 квітня виповнилось 105 років з дня народження Олеся Гончара (1918-1995) видатного українського письменника, літературного критика, громадського діяча, лауреата численних премій і нагород, першого Шевченківського лауреата в галузі літератури, Героя України.

Народився 3 квітня 1918 року в слободі Сухій Кобеляцького району Полтавської області. З 1938 року студент філологічного факультету Харківського університету. В 1941 році добровольцем пішов на фронт.

Після демобілізації закінчив Дніпропетровський університет (1946).

В 1959 - 1971 роках - голова правління Спілки письменників України.

Олесь Гончар прожив багате на події та творчі злети життя.

Перший роман - трилогія "Прапороносці" (1946-1948) перекладався багатьма мовами. Окремими виданнями вийшли повісті "Земля гуде"(1947), "Микита Братусь"(1951), "Бригантина"(1973); романи "Таврія"(1952), "Перекоп"(1957), "Людина і зброя"(1960), "Тронка"(1963), "Собор"(1968), "Циклон"(1970), "Берег любові"(1976), "Твоя зоря"(1980), збірки оповідань "Модри Камень"(1948), книга оповідань і повістей "Далекі вогнища"(1987).

Олесь Гончар належить до тих письменників, для яких рідне слово - літопис народу, його минуле, сучасне й майбутнє. Свої розміркування він висловив у статтях, листах, а також в опублікованих уже після смерті щоденниках (2002-2004).

У щоденнику залишив запис: "Січовик заповідав класти в могилу - під голову - сідло козацьке... А що я заповів би? Мені покласти під голову три книжки: "Тронку", "Собор" і "Зорю".

Твори Олеся Гончара ввійшли у скарбницю духовного багатства України. Герої письменника повсякчас нагадують нам, щоб не були байдужі до рідної землі, її історії, культури.

Олесь Гончар застерігав :"Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душі". Сприймаються ці слова як духовний заповіт кожному з нас.